конкретні поняття

КОНКРЕТНІСТЬ ІСТИНИ - залежність істини від певних умов і обставин, простору і часу. Проблема К.і. виникає внаслідок того, що істина як ідеальне утворення має загальний і тому абстрактний характер, дійсність же завжди конкретна (див. абстрактне і конкретне). Цим покладається невідповідність між ними, що негативно впливає на всю діяльність людини. К.і. має три основних аспекти - теоретичний, практичний і логічний. 1) Теоретичний, або пізнавальний, стосується двох способів функціонування істини - її походження і застосування для пізнання нових об'єктів чи вирішення теоретичних завдань. Знання має характер істини, якщо воно виникає на певній об'єктивній основі і в своєму подальшому розвитку не пориває з нею С. формовані знання стають знаряддями його поширення і розвитку. Для цього треба мати уміння вибирати для даної конкретної ситуації єдино адекватні поняття, образи, правила і підводити під них об'єкти чи вирішувати задачу. Таке застосування абстрактного до конкретного Кант називав здатністю судження В. она - відмітна риса природного розуму, навчити їй не можна, на відміну від власне теоретичних знань. Як вміння вона виробляється прикладами і діяльністю З. датність судження - це мистецтво, хист до вибору адекватних ідей або їх створення для ще не пізнаних явищ. 2) К.і. в практичному плані - це адекватність ідеальних засобів для потрібної людині зміни речей, явищ та процесів. Уміння застосовувати такі засоби дається теж прикладами та практичною діяльністю. 3) В діалектичній логіці К.і. досягається методом сходження від абстрактного до конкретного. Таке сходження є одночасно рухом в середині самої думки і її наближенням до конкретної дійсності.

ДИХОТОМІЯ ( від грецьк. διχοτομία - розтинання навпіл) - у загальному значенні - поділ цілого на дві частини; в логіці - поділ за ознакою суперечності О. сновою поділу виступає наявність чи відсутність деякої ознаки (а не її зміна, як у випадку поділу за видозміною ознаки). В результаті дихотомічного поділу родового поняття (А) отримують два видові поняття (X і не-Х), що перебувають у відношенні суперечності і є підпорядкованими поняттю (А). Обсяги понять - членів поділу - не перетинаються і в сумі вичерпують обсяг діленого поняття. Після цього видові поняття також можуть дихотомічно поділятися. Результатом дихотомічного поділу, напр. обсягу поняття "речення" можуть бути поняття "розповідне речення" і "нерозповідне речення"; поняття "політик" - "політикдемократ" і "політик - недемократ". Дихотомічний поділ застосовується перш за все на початкових етапах наукового дослідження, коли необхідно виділити множину предметів, які цікавлять дослідника і яким притаманна якась ознака, а також - як підготовчий етап для класифікації. Будь-який дихотомічний поділ є двочленним, але не кожний двочленний поділ є дихотомічним. Напр., множину людей дихотомічно можна поділити на множину чоловіків і не-чоловіків, а не чоловіків і жінок. Переваги дихотомічного поділу: простота операцій; відсутня необхідність уточнювати склад обсягу діленого поняття (на відміну від поділу за видозміною ознаки) та деякі ін. Очевидний недолік: недостатня конкретність, що виявляє себе у невизначеності заперечного члену поділу (якщо всіх політиків поділяти на демократів і недемократів, то друга множина виявляється нечіткою, що може спричинити невизначеність і першої множини).

МОРАЛЬНІСТЬ - буттєвий корелят моралі, що визначає спосіб, рівень і межі впливу її норм на реальне людське життя. Розрізняють два конкретніших значення терміна "М." 1) Якісна характеристика певної системи соціальних або міжособистісних стосунків під кутом реалізації в них настанов і цінностей моралі. В цьому сенсі розрізнення моралі й М. встановив і обґрунтував Гегель. У "Філософії права" (1821), вибудовуючи тріаду етапів розвитку об'єктивного духу, Гегель першим (як тезу) наводить право, що постає чистою об'єктивністю, наявним буттям свободи "у зовнішньому". Мораль (антитеза) - суб'єктивна свідомість індивіда, яка базується на свободі волі й охоплює його переконання, мотиви поведінки, мету і наміри. Дійсна свобода досягається через синтез права й моралі - в М. У філософії зміст поняття М. визначається подвійним чином. По-перше, це звичай як стійка форма поведінки, що є історичним попередником моралі; по-друге, опосередковані мораллю конкретні обов'язки перед державою, соціальним станом, сім'єю. Представники сучасної етики, звертаючись до гегелівського поняття М., або "субстанційної М.", зазвичай акцентують увагу на моменті зв'язку з історично-конкретними формами людського співжиття, що обумовлюють специфічний, особливий характер моральних зобов'язань і орієнтацій індивідів. Антитезою М. в такому разі постає т. зв. макроетика, або універсалістська мораль (Апель, Габермас та ін.). 2) Сфера внутрішнього, душевно-духовного самовизначення і ціннісної орієнтації людської особистості за межами належного - безальтернативно визначеного нормами і приписами моралі. Коли предметом уваги виявляються пошуки і рішення окремих людей, спрямованість їх переживань, що не передбачає однозначних оцінок, то йдеться не про мораль, а саме про М. Розвиток моральної культури передбачає відкритий обопільний процес взаємозбагачення моралі й М. в обох зазначених конкретних виявах останньої Р. озрив між мораллю й М. засвідчує кризовий стан суспільства; разом з тим, перетворення живої, дієвої М. на простий зліпок з наявної системи моральних норм позбавило б людину здатності засвоювати історичний і соціальний досвід, творити нові форми морального спілкування.

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

ІДЕЯ ( від грецьк. ιδέα - початок, основа, першообраз) - форма осягнення дійсності в думці, яка включає усвідомлення мети і способи подальшого пізнання й перетворення світу. За своєю логічною структурою І. є видом поняття. Відмінність І. від звичайного поняття полягає в тому, що вона поєднує в собі об'єктивне знання про дійсність і суб'єктивну мету, спрямовану на зміну дійсності. В історії філософії поняття "І." застосовується у різних значеннях. Демократ називав І. атоми, які він вважав першоосновою і сутністю всіх речей. У Платона І. - безтілесні сутності, що існують до речей, поза ними й незалежно від них; І. - прообрази речей, вічні і незмінні, і осягаються не чуттями, а розумом. Аристотель І. (ейдос) розумів як нематеріальну форму речі, яка з нею нерозривно зв'язана. У Середні віки І. проголошувалися божественними прообразами речей. У Новий час (XVII - XVIII ст.) на перший план висувається теоретико-пізнавальний аспект І. - розробляється вчення про І. як способи людського пізнання, ставиться питання про походження І., їх відношення до об'єктивного світу. Кант, визначивши І. як поняття розуму, відмежовує їх як від форм чуттєвості, так і від категорій розсудку; в його філософії І. розуму трансцендентальні, мають надемпіричний характер і виходять за межі всякого досвіду. У пізнанні вони можуть функціонувати тільки як необхідні поняття, для яких немає відповідного предмета в нашій чуттєвості (досвіді). Згодом нім. ідеалізм підготував ґрунт для більш динамічного розуміння І.: І. - це досконалість, якої немає в дійсності, але якщо І. буде правильною, тоді, незважаючи на всі перешкоди, вона не буде неможливою. Гегель вбачає в І. об'єктивну істину і водночас істинне буття; щось істинне лише остільки, оскільки воно є І. Найбільшу повноту і конкретність має абсолютна І., котра являє собою тотожність суб'єктивного і об'єктивного. І. є дієвим чинником у створенні раніше не існуючих форм реальності, відіграють важливу синтезуючу й евристичну роль у науці і мистецтві С. пецифічним видам діяльності відповідають своєрідні за змістом і спрямованістю І.: науковій - пізнавальні, суспільній - політичні, філософські, моральні, релігійні, художні тощо. В сукупності вони концептуально виражають картину духовного життя суспільства, наявні в ньому ідеологію і світогляд В. укр. філософії вчення про І. плідно розвивав Юркевич, поклавши в його основу "гармонію між мисленням і буттям", динамічний синтез єдності і різноманітності. Гегелівська позиція в аналізі І. відстоювалась Гогоцьким. У сучасному філософському мисленні поширеним є тлумачення І. як начала внутрішнього конструювання системних утворень.

МОЖЛИВІСТЬ і ДІЙСНІСТЬ - категорії, які характеризують актуальну даність буття у єдності з перспективами зміни його форм існування, а також сам процес цих змін. Дійсність - це реалізована можливість, у широкому розумінні - сукупність усіх реалізованих можливостей. Вона постає як закономірне здійснення сутності, а тому виступає як необхідність, форма якої, однак, не є фатальною. Можливість - це сукупність реальних умов і тенденцій, які за певних детермінуючих дій здатні породити відповідну їм дійсність. У давньогрецьк. філософії елеати та мегарці заперечували реальність можливого, вважаючи єдино можливим лише дійсне. Парменід вважав буття тотожним дійсності, оскільки "лише буття є, а небуття немає". У той же час стародавні греки використовували багатозначне поняття "ще-небуття" (ме он), котрим, фактично, вводили ідею можливості. Суперечливим меонічним статусом наділяли, зокрема, матерію Аристотель іАвгустин. Специфічний характер можливості відбиває поняття "вже-не-буття", що його у XX ст. застосовує Гайдеггер. Представники механістичного матеріалізму XVII - XVIII ст. абсолютизували дійсність, ототожнюючи її із всезагальною механічною необхідністю, а можливість - з випадковістю. Міркування Ляйбніца про можливі світи, хоч і привели до згортання пізнавальних варіацій на користь "найкращого із світів", вплинули на розробку логіки. У XX ст. вагомі здобутки у цьому напрямі пов'язані з іменами Рассела, Хінтики, Крипке. Аналіз питання еволюцій можливого і дійсного виводить на низку проблем, пов'язаних із розвитком, становленням, деградацією, оновленням, самоорганізацією, актуалізацією тощо. Це дозволяє розрізняти абстрактні (формальні) можливості - такі, що можуть перетворитися у дійсність, але не мають усіх необхідних для цього умов, і конкретні (реальні) - які мають об'єктивні умови для безпосереднього втілення у дійсність. Аристотель пов'язував питання переходу можливості у дійсність з рухом від потенції до акту (див. акт і потенція). У формальній логіці поняття М. і Д. застосовуються як засадничі в теорії модальності.

ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ - ключова методологічна настанова ряду впливових філософських течій: прагматизму, позитивізму, структуралізму, критичного раціоналізму, постструктуралізму, постмодернізму і т.ін. Головні представники І. - Джеймс, Дьюї, Хук, Mid, Тафтс, Рорті. В центрі їх уваги - аналіз не гносеологічного відношення "суб'єкт - об'єкт", а поведінкового "організм - середовище" З. гідно з І., організм для полегшення орієнтації в навколишньому середовищі намагається вилучити з нього елементи хаотичної невизначеності, плинності, нестабільності. Найважливіший орган організму - інтелект - виробляє (стихійно або навмисно) логічні поняття, концептуальні каркаси, теорії, наукові дисципліни і використовує їх як засоби упорядкування, типізації навколишнього середовища з метою здійснення за їх допомогою прогнозів, передбачень, пророцтв (але не як репрезентантів об'єктивної реальності самої по собі). Інтерпретуючи світ як грандіозну мережу локальних просторово-часових ситуацій, співвіднесених з організмом, І. розглядає інтелект людини як орган пристосування до умов середовища, які змінюються. Він заперечує класичне поняття істини як адекватного відображення об'єктивного світу і використовує замість нього функціоналістське її тлумачення: істина - це властивість людської діяльності, яка забезпечує успіх у конкретній ситуації. Універсально-загальні категорії мислення в І. тлумачаться або як узвичаєні норми інтелектуальної поведінки, котрі стихійно склалися, або як випадкові винаходи теоретиків.

МИСТЕЦТВА ВИДИ - форми художньотворчої діяльності, що вирізняються на основі специфічного характеру художнього змісту та відповідних засобів його матеріального втілення. Перші спроби з'ясувати видову специфіку мистецтва пов'язані з іменами Сократа, Леонардо да Вінчі, Буало, проте концептуалізація проблеми М.в.чітко простежується лише у XVIII - XIX ст. Під впливом трактату Батте "Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу" (1746) в теоретичний ужиток активно вводиться поняття "витончені мистецтва", відоме ще з доби Відродження, і робляться перші спроби систематизувати М.в. "Витончені мистецтва" - поезія, музика, живопис, танець, скульптура, красномовство, архітектура - об'єднувалися на підґрунті "наслідування прекрасної природи". На противагу їм визнавалися мистецтва "механічні" (декоративно-прикладні). Поняття "витончені мистецтва" закріпилося в естетичній теорії, хоча кількість і якість М.в., визначених як "витончені", у конкретні історичні періоди змінювалась. Кант - прихильник концепції "витончених мистецтв" - структурував їх наступним чином: 1) словесні мистецтва (красномовство, поезія); 2) зображальні мистецтва (живопис, декоративно-прикладні види творчості, оформлення інтер'єру); 3) мистецтво "гри відчуттів" (музика). Упродовж XVIII ст. сформувалася і тенденція розгляду видової специфіки в контексті обґрунтування теорії реалістичного мистецтва. Лессинг виокремлює "просторові мистецтва" (живопис, скульптура) та "часові" (поезія) і намагається визначити їх естетично-художні межі. При цьому "театр", який активно "вписаний" в естетичну концепцію Лессинга, не усвідомлюється ним як самодостатній М.в. Проблема М.в. має значне теоретичне навантаження в естетиці Гегеля. Історично, на його думку, абсолютний дух розкривається через три форми: символічну, класичну та романтичну. Рухові цих форм відповідає логіка зміни М.в.: архітектура, скульптура, живопис, музика і поезія. Символічній формі духу відповідає архітектура, класичній - скульптура, а романтична форма об'єднує живопис, музику, поезію - мистецтва, які "оформлюють внутрішні переживання суб'єкта". Друг, пол. XIX ст. - поч. XX ст. дали можливість проаналізувати різні підходи до побудови видової системи мистецтв і спроби теоретиків визначити засади видоутворення. Вельфін (Швейцарія) поєднав проблему М.в. з "методами бачення" - системами формальних категорій, які були розглянуті парами: лінійне - живописне, площинне - об'ємне, закрите - відкрите (форма), просте - складне, абсолютне - відносне. Через "методи бачення" дослідник виокремив архітектуру і пластичні мистецтва як такі, що гармонізують зовнішній світ із внутрішнім світом людини. Дессуар (Німеччина) і Манро (США) розглядали проблему М.в. як вияв плідності "міжчуттєвих" станів людини і подальшої можливості наукового розкриття міждисциплінарних контактів. Визнаючи "сферу естетичного" ширшою від "сфери мистецтвознавчого", стимулом видоутворення вони вважали чуттєве багатство людини. Унгарден (Польща), приділивши значну увагу розгляду конкретних видів мистецтв (поезія, музика, живопис), підкреслив естетичний аспект проблеми, спираючись на категорію "цінність". Проблемам.в. і зараз залишається дискусійною. Найчастіше розрізняють М.в. просторові (скульптура, живопис, архітектура), часові (література, музика), систематичні (театр, кіно).

РЕФЛЕКСІЯ ( від лат. reflexio - обернення назад) - самосвідомість і самопізнання, співвідносність елементів мислення і дійсності. Першою Р. пробудженої свідомості, зафіксованою в Біблії, було те, що люди помітили - вони голі. Це дуже важлива риса, бо саме нею людина відрізняється від тварини - остання не знає сорому. Поглибленням даного спрямування думки є обернення її на весь духовний світ людини. Класичною є антична установка: "Пізнай самого себе", котра мала також зміст відходу від натурфілософії до антропології і робила індивіда головним предметом філософії. Подальший крок зробив Аристотель: дійшов найвищого поняття "мислення мислення". У своїй логіці він вперше дослідив його як систему понять і категорій, суджень, силогізмів, піддав критиці порушення логічних законів і вимог софістами і т. зв. діалектиками. В Повий час Локк переніс поняття Р. на пізнавальний процес як такий, розкрив її як джерело пізнання. Все воно походить від досвіду, а останній поділяється на два види: відчуття і Р. - внутрішнє сприйняття діяльності нашого розуму, з якої він отримує ідеї мислення, сумніву, віри, міркування тощо. Це джерело ідей людина має повністю всередині себе, і воно може бути назване внутрішнім почуттям. Вагому теорію Р. розробив Гегель. Він виділив і дослідив три загальних види Р.: Р. покладання, Р. зовнішня, Р. визначення. Покладання - це надання чому-небудь буття. Воно важливе тому, що в мисленні не можна рухатися, не визнаючи істинності того чи того положення. Зовнішня Р. називається ще обумовлювальною. Прикладами її є полярні категорії: позитивне передбачає негативне, і навпаки; так само форма і зміст, явище і сутність, конечне і безконечне тощо обумовлюють одне одного, не можна їх мислити окремо, ізольовано. Р. визначення виражається у визначеннях, розкритті властивостей предмета через відношення до інших предметів. Загальні види Р. - це форми співвідносності понять, думок, свідчення того, що вони не існують без взаємного зв'язку. Від них Гегель відрізняв більш конкретні - рефлексивні визначення. В формальній логіці і математиці звичайно наводиться одне з них і під рефлексивністю тут розуміють тотожність: А = А, або А є А. У Гегеля вона одна з багатьох: тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, основа; до останньої належать: форма і сутність, форма і матерія, форма і зміст, також формальна, реальна і повна основа; завершуються рефлексивні визначення категорією умови: при наявності однієї або всіх умов чи обставин прихована суть, можливість переходять в існування, стають явищем. Інші групи рефлексивних визначень дають "Явище" і "Дійсність" (назви другого і третього розділів "Вчення про сутність" "Науки логіки" Гегеля, адже, на думку філософа, т. зв. сутності і є т. зв. Р.). В реальній дійсності не існує цілком ізольованих речей та істот, елементів, начал, причин тощо. Мислення розриває універсальні зв'язки, в яких вони знаходяться. Оскільки ж мислення прагне до об'єктивності, то повинно ці зв'язки відтворити в самому собі. Р. та її різновиди і є інтелектуальними засобами такого відтворення.

СИСТЕМА ( від грецьк. σνστημα - поєднання, утворення) - сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія. Якісні характеристики цих елементів становлять зміст С., сукупність закономірних зв'язків між елементами - внутрішню форму, або структуру С. Природа складових елементів і характер структури С. найрізноманітніші. С. можуть утворювати окремі тіла, явища, процеси, що вступають між собою у взаємодію, обмінюються енергією або речовиною, виконують спільну функцію тощо; окремі думки, наукові положення, абстрактні об'єкти, між якими встановлені співвідношення взаємозалежності, підпорядкування, послідовності, вивідності тощо. Для об'єктів, які характеризуються як С., найважливішими рисами є внутрішня розчленованість та функціональна цілісність. За природою елементів та характером структури виділяють різні види С. Найпоширенішим є поділ С. на матеріальні, що існують в об'єктивній реальності, та ідеальні, що є виразом людської свідомості, мислення та психіки. Матеріальні включають у себе С. неорганічної (фізичні, геологічні, хімічні) та органічної природи (клітини, організми, популяції, екосистеми). Ідеальними С. є поняття, гіпотези, теорії, лінгвістичні та логічні побудови, психічні утворення тощо О. собливим класом С., де органічно поєднані матеріальні та ідеальні елементи, є С. соціальні, соціокультурні, інформаційні. За кількістю елементів розрізняють прості та складні С., за характером зв'язку - динамічні та стохастичні С. піввідношення між елементом і С. встановлюються як співвідношення простого і складного. Однак елемент якоїсь С. сам по собі може бути складним утворенням і характеризуватися як С. Водночас предмет, що є сам С., може бути елементом С. вищого рівня. Тому окремі предмети і явища можуть становити цілі ієрархії С. Так, тваринний організм, будучи складною С., є в той же час елементом С. вищого рівня - популяції. За сучасних умов поняття "С." набуло важливого пізнавального значення. Воно застосовується в усіх науках, складаючи концептуальну основу вивчення складних явищ чи процесів природи і суспільства. В сучасній науці дослідження С. різних видів і класів здійснюється в межах системного аналізу, спеціальних теорій С. у математиці, логіці, космофізиці, біології, кібернетиці, системотехніці, синергетиці, лінгвістиці, інформатиці тощо. Існує тенденція до створення загальної теорії С. Широко відомі загальна теорія С. Берталанфі, яка виникла першою, загальні теорії С. Ешбі, Месаровича, Ляпунова З. агальні теорії С. досліджують логікометодологічні принципи аналізу С., розробляють різні стратегії системних досліджень і на цій основі формують системну методологію. Спеціальні - вивчають конкретні різновиди С., їх виникнення та еволюцію, функціювання та трансформацію, способи їх проектування та управління ними. У наш час не існує єдиної і загальновизнаної класифікації С.

ОБ'ЄКТ ( від лат. objectus - предмет) - 1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність у яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'екта. О. зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється - перетворюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю О. є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як О. лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним О. є та частина природи, суспільства, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосередковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реальність, що існує сама собою, виступає лише потенційним О. Принциповим означенням О. є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаючи діяння суб'єкта, О. протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, належної організації предметної діяльності, застосування методів, що відповідають природі О., законам його розвитку та функціювання. Категорії О. і суб'єкта утворюють парну, біполярну категоріальну структуру "суб'єкт - О.", яка виражає сутність будь-якої людської діяльності. 2) О. у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія О. і суб'єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія О. і суб'єкта як предметних утворень, що впливають одне на одного предметним чином; взаємодія 0. й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення; відношення О. і засобів (методів) його освоєння; відношення О. і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу конституювання виокремлюють типи О.: а) За субстанційною основою та способами побудови - матеріальні О., що характеризуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, напр., будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; ідеалізовані О., що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйовані через сукупність своїх істотних - у даному конкретному відношенні - властивостей при відволіканні від інших, напр., будь-яка модель (зокрема, планетарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історична подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними О., напр., вода як О. фізики і вода як О. хімії; ідеальні О., що сконструйовані через одну або декілька реальних властивостей, взятих у крайній формі свого вираження, напр., абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують, проте мають відповідний аналог у реальності. б) За способами виокремлення та подання в системі знання - емпіричні О., конституйовані засобами чуттєвого споглядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, напр., будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні О., конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних предметів та явищ, напр., система, структура, біологічний вид, соціальна група, в) За способом побудови та рівнем віддаленості від реальної дійсності - конкретні О., що конституюються через велику, потенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікуються як індивідуальні утворення, локалізовані в просторі та часі, напр., Дніпро, Всесвіт, укр. народ, цей художній твір, той електрон; абстрактні О., що сконструйовані засобами абстрактного мислення шляхом відділення загальних властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у самостійну сутність. Ці О. не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерпретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, напр., числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, ментальність. Між окремими типами О. не існує різкого розмежування, отже, одному й тому самому визначеному О. можуть бути притаманні окремі риси кількох типів - ідеалізованого, теоретичного, абстрактного, завдяки чому утворюються класи проміжних або суміжних О. Залежно від ступеня узагальнення, абстрагування та ідеалізації утворюються різні рівні 0., що характеризуються різним ступенем віддаленості від об'єктивної реальності аж до появи гіпотетичних О. типу гравітона, уявних О. типу тих, що фігурують у мисленому експерименті, віртуальних 0., що конституюються засобами інформаційно-комп'ютерного моделювання, операціональних О. типу псі-функції в квантовій механіці О. нтологічна ідентифікація таких О. є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існування. Система О., з якою співвідноситься сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У функціональному відношенні всі типи О. мають однаковий статус, у пізнавальному— істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи О., його місця в пізнавальному процесі. 3) О. у логіці - одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-який предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. О. логічного мислення можуть виступати речі та їхні властивості, відношення між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної природи. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному О. відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає О. У формалізованих мовах система логічних О. та їхній характер, визначання умов їх існування задаються мовним каркасом. О. трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Константи означають одиничні О., змінні - їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу О. та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будови, в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовий рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і т.д., тобто 0. 1-го, 2-го, 3-го,..., n-го рівнів В. ідповідно розробляються засоби розв'язання проблеми існування. В теорії О. Мейнонга виділення та фіксація О. досягається через вказування на переживання - відчуття, уяву, мислення, бажання. Семантика можливих світів вибудовує конфігурацію системи логічних О. на основі модальностей та поняття моделі.

РЕАЛІЗМ (лат. realis - суттєвий, дійсний) - філософське вчення, згідно з яким загальне має статус об'єктивного існування, передує одиничним предметам і незалежне від них. В середньовічній думці Р. поряд з концептуалізмом і номіналізмом входить до трьох основних теоретичних течій, що виникли в процесі дискусії стосовно центральної проблеми схоластичної філософії - проблеми універсал ій. Вихідною точкою дебатів стали питання, що були сформульовані неоплатоніком Порфирієм у праці "Вступ до "Категорій" Аристотеля": 1) Чи існують роди і види самостійно, або ж тільки у мисленні? 2) Якщо вони існують самостійно, то чи тіла вони, чи безтілесні речі? 3) Чи мають вони в останньому випадку самостійне буття, або ж існують у тілесних речах? За Томою Аквінським, універсали можуть мати троїсте існування: ante rem (до речі, тобто в Божественному розумі), in ге (в самій речі) і post rem (після речі, в людському розумі). Залежно від визнання того чи іншого існування загальних понять у філософській думці склалися напрями: Р., концептуалізм та номіналізм. Р. визнає самостійне існування універсалій. Філософські принципи Р. започатковані у вченні Платона про ідеї як первісну реальність. Ця точка зору була поширена в патристиці, де вплив ідей платонізму був досить значним; згодом вона стає панівною у схоластичній філософії. Виходячи з платонізму (і неоплатонізму), Р. стверджував, що чим загальнішим є поняття, тим реальнішим є його існування як самостійної сутності. Обґрунтовуючи догмат про Божественне творіння, Августин виходить з того, що одвічні ідеї-образи знаходяться у розумі надприродного Бога-творця, а конкретні одиничні речі - лише недосконалі копії першообразів. Послідовниками християнського Р. в період ранньої схоластики були Йоан Скот Еріугена, Ансельм Кентерберійський, філософи Шартрської школи. Всі вони вважали, що "роди" і "види" є ідеальними прообразами, згідно з якими Бог створив усі одиничні предмети й істоти. Істинність останніх залежить від ступеня відповідності ідеальним прообразам Божественного інтелекту. За доби середньої схоластики платонівська орієнтація, що панувала у християнській свідомості у попередні часи, поступово змінюється на аристотелівську. Її філософським речником став Тома Аквінський. На відміну від крайнього Р., який обстоював трансцендентність ідей, поміркований Р. наголошував на їх іманентності речам. Тобто універсали існують як до речей - у Божественному розумі, так і в речах (бо останні створені Богом), так і після речей, тобто в поняттях людського розуму, що відкриває їх у створеному Богом світі. Ці зміни і коливання у теоретичній течії Р. були обумовлені змінами в світогляді, впливом номіналізму, релігійними потребами, пошуками переконливих засобів вирішення суто філософської проблеми співвідношення загального і одиничного. В сучасній філософії однією з провідних тенденцій є застосування терміну "Р." до концепцій, у яких стверджується, що об'єкти знання існують поза нашою свідомістю. До важливих напрямів Р. XX ст. відносяться: історичний матеріалізм, неореалізм, неотомізм, нова онтологія (змістом якої є метафізичний Р.) З. начний внесок до осмислення проблематики сучасним Р. зробили феноменологія і екзистенціалізм.

ФОРМИ МИСЛЕННЯ - структури мислимого змісту, що визначаються способом зв'язку думок чи їх елементів та мають всезагальний, абстрагований від конкретної позначеності думки характер. Ф.м. можуть застосовуватися відносно всіх можливих варіацій конкретного змісту мислення, оскільки виступають як вияв масовидного, сталого, інваріантного у предметно-ситуативних перетвореннях мислительного процесу. Такими сталими, інваріантними засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід і пов'язані з ними мислительні схеми визначення, доведення, виведення та інших теоретичних конструкцій. Як структури, що задаються через символи та уточнюються в логічних численнях, Ф.м. вивчаються формальною логікою. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логічними змінними, а зв'язки між ними - логічними константами (відношення, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формульного виразу логічного закону, то сама думка вважається істинною за структурою. Це значно скорочує процес доведення, дозволяє переносити функцію істинності з одних положень на інші, спрямовує пошук нових результатів. Пізнавальна роль Ф.м. визначається тим, що вони виражають внутрішній досвід пізнання, освоєння універсальних відношень дійсності. Тому незалежність Ф.м. від конкретного змісту думки є зворотним боком їх обумовленості узагальненим змістом мислення в його культурно-історичному опосередкуванні. Генетично різниця між Ф.м. та змістом мислення - функціональна. Це дозволяє виділяти Ф.м. не тільки у структурному, а й у функціональному плані. Такими Ф.м. за своїми функціями є категорія, ідея, проблема тощо. При філософському обґрунтуванні логіки висувається ідея об'єднання структури та функцій Ф.м., розкриття досвіду пізнання, що визначає їх генезис. В діалектичному варіанті такого обґрунтування пропонується розгляд Ф.м. як певних фігур взаємодії категорій одиничного, особливого та всезагального (Гегель), що дозволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та людської діяльності.